FORUM TV-SATП`ятниця
03.12.2021, 19:06

Вітаю Вас Гість | RSS

[ ] · Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS · Load-SP · Load-AS· · Перекладач translate ]
  • Сторінка 47 з 47
  • «
  • 1
  • 2
  • 45
  • 46
  • 47
Форум TV-SAT » « Куточок для спілкування і відпочинку » » Моя Єдина ! Моя, ти рідна, УКРАЇНА !!! » УКРАЇНА - Єдина Країна - Единая Страна
УКРАЇНА - Єдина Країна - Единая Страна
RATVODДата: Середа, 05.03.2014, 11:56 | Повідомлення # 1
Адміністратор

Країна:
повідомлень: 26055
Статус: Оффлайн
УКРАЇНА





Державний Гімн України - Рок версія Ніки Рубченко



National Anthem of Ukraine - Rock version by Nicky Rubchenko


RATVODДата: Вівторок, 17.08.2021, 09:44 | Повідомлення # 691
Адміністратор

Країна:
повідомлень: 26055
Статус: Оффлайн
Українці придбали в липні рекордну

кількість
автомобілів. Що спричинило бум?



Фото: Depositphotos.com

У липні в Україні зареєстрували рекордну кількість вживаних машин
та продали максимум нових авто з 2014 року. Чого очікувати далі?


У липні в Україні оновився місячний рекорд продажів нових автомобілів за останні шість років. А також побитий рекорд за кількістю зареєстрованих б/у машин – попереднє місячне пікове значення припало на початок 2019 року. З чим пов'язане зростання та чи варто очікувати до кінця року нових рекордів?

Старі ("нові") автомобілі


У липні українці зареєстрували близько 54 500 старих автомобілів – це піковий місячний показник за останні 1,5 року, свідчить статистика Укравтопрому. Попередні рекорди зафіксовані в січні та лютому 2019 року – 51 807 і 88 884 авто відповідно. Експерти пояснювали, що той стрибок пов'язаний із запровадженням у листопаді 2018 року (до лютого 2019 року) пільгового періоду для розмитнення так званих "євроблях". У підсумку в перші два місяці 2019 року було зареєстровано "євроблях" – 24 660 (47,6% від загального числа) і 53 863 (60,6%) відповідно. Експерти тоді пояснювали LIGA.net, що відчутна кількість зареєстрованих "євроблях" була ввезена в Україну раніше січня-лютого, тож українці лише узаконювали автомобілі. Реєструвати "євробляхи" на загальних умовах власникам було невигідно через відчутну вартість розмитнення, тому вони їздили на незареєстрованих машинах.



Нинішня ситуація схожа з попередньою, пояснює в коментарі LIGA.net гендиректор інформаційно-аналітичної групи Auto-Consulting Олег Омельницький. З 15 червня, протягом 180 днів, діятиме пільговий режим щодо розмитнення авто на єврономерах: спрощене митне оформлення та знижені ставки податків і зборів. Автори законів обіцяли, що витрати обійдуться українцям менше ніж у 1000 євро.

Державна митна служба відзвітувала, що за 1,5 місяці дії нових норм на українські номери перейшли 17 000 "євроблях", а бюджет отримав 600 млн грн. Після першого пільгового вікна, реєстрація "євроблях" зійшла нанівець, тому новий сплеск більш ніж зрозумілий, хоча в загальній кількості зареєстрованих старих машин частка "євроблях" скоротилася. "Вона доходить до 20% за липень. Така схема ввезення вже менш популярна", – говорить керівник ГО "Інститут досліджень авторинку" Станіслав Бучацький. Раніше експерти пояснювали LIGA.net, що багато компаній, які привозили авто з ЄС, перемкнулися на машини зі Штатів, бо за ціною вони можуть обійтися дешевше щонайменше на 30%.

Читайте також: Розмитнення за 1000 євро: Рада знову легалізували евробляхи. На цей раз спрацює? розбір

Рекорд для салонів


І хоча вживаних автомобілів українці купують у шість разів більше, ніж нових, продаж останніх в липні теж сягнув рекордних значень. Всього в липні українці придбали 9800 нових легкових авто сумарно за $ 305 млн, свідчать дані Укравтопрому. Це місячний рекорд, починаючи з лютого 2014 року, коли було зареєстровано 15 204 нових авто.

Липень – традиційно один з пікових місяців для українського автомобільного ринку, та й загалом ринок поступово зростав після падіння ву 2014 році, пояснює Станіслав Бучацький. Але минулого року був провал у реєстраціях в квітні через ковід-обмеження та припинення роботи сервісних центрів МВС – тоді українські номери отримали всього 3664 нові машини. Тож в липні на зростання продажу велику роль відіграв відкладений попит, говорить директор консалтингової компанії AUTO-Consulting Олег Омельницький.

Всього з початку року в Україні реєстраційні номери отримали 58 100 нових легкових автомобілів, що на 28% більше, ніж за аналогічний період минулого року.



Також в липні українські дилери продали рекордну кількість автомобілів для бізнесу за останні 10 років, розповідає Омельницький. Бізнес купив в липні 1530 одиниць, що на 71% більше, ніж роком раніше. Йдеться перш за все про легковий комерційний транспорт, який зазвичай купує малий і середній бізнес. "Бізнес виходить з локдаунів і потребує оновлення автопарків. У нас дуже великий відкладений попит у зв'язку з карантином – так зараз авто купують загалом тому, що треба купувати", – пояснює Омельницький.

Чого чекати від ринку далі


У найближчій перспективі різкого зростання продажу на ринку не буде, вважає Бучацький. "У серпні традиційний період відпусток, а з вересня ділова активність підвищиться, але значного зростання в реєстрації авто не буде, особливо якщо пройде пік в легалізації "євроблях", – говорить він.

Зростання стримує й загальна ситуація на світовому ринку автопрому. "Через дефіцит мікрочіпів у світовому автопромі вже сформувалася негативна тенденція, яка вже особливо відчутна на великих ринках на кшталт РФ і Великобританії", – говорить Омельницький. У 2020 році світове виробництво автомобілів впало на 16%, в 2021 році падіння триває, свідчать дані Міжнародної організації виробників автомобілів.

"До нас тенденція дійде ближче до осені, проте як вплине – залежатиме від виробників", – пояснює Омельницький, також додавши, що разом з цим йде тренд на зростання цін на машини через подорожчання сировини та логістики. У 2020 році ціни на автомобілі з пробігом в ЄС зросли на 11%. У США вартість машин за останній рік зросла на 45%.

Уляна Букатюк

16 серпня 2021




RATVODДата: Четвер, 19.08.2021, 07:15 | Повідомлення # 692
Адміністратор

Країна:
повідомлень: 26055
Статус: Оффлайн
Без походу до військкомату:

в
Дія запустили зміну місця прописки



Ілюстративне фото (Фото: Мінцифри)

У мобільному додатку Дія запустили можливість змінювати місце реєстрації громадян.


Тепер військовозобов'язані зможуть міняти місце прописки без відвідування військкомату, повідомив міністр цифрової трансформації Михайло Федоров в колонці НВ.

Тепер, щоб зареєструватися в новій територіальній громаді, користувач Дії повинен подати запит в Дію. Дані про нове місце реєстрації автоматично перенесуть з реєстру старої громади до реєстру нової громади. Ще дані будуть автоматично переносити в реєстр військкомату нової громади. У цих умовах не доведеться відвідувати військкомат для зміни місця прописки, заявив Федоров.

Зараз послуга доступна в семи містах: Києві, Харкові, Рівному, Луцьку, Кривому Розі, Маріуполі та Вінниці. Нею можуть скористатися ті,
у кого є ID-картка і немає проблем з документами. Нове місце реєстрації буде відображатися у внутрішньому або закордонному паспорті.

"Тепер всі територіальні громади зобов'язані передавати інформацію в демографічний реєстр в електронному вигляді. Ми вперше в історії підключилися до реєстру військовозобов'язаних. Зараз Дія робить запит до цього реєстру та відомості про нове місце реєстрації після його зміни автоматично передаються зі старого військкомату в новий. Міняти реєстрацію можна без відвідування військкомату взагалі", - заявив Федоров.

Надалі в Мінціфри планують запустити зміну місця реєстрації онлайн для власників паперових паспортів.

Міністр нагадав, що 15 липня Верховна Рада прийняла в першому читанні законопроект про зміну місця реєстрації онлайн. Ухвалення документа дасть змогу відмовитися від штампу в паперовому паспорті і паперової довідки до ID-картки.

Читайте також: Безпечна Дія чи ні, як про неї розповідають? Відповідає міністр цифрової трансформації

Спроби ввести електронний реєстр замість відміток у паспорті про прописку спостерігалися ще в 2018 році - тоді з цією ініціативою виступило Міністерство економічного розвитку і торгівлі.

У лютому 2021-го Федоров анонсував спрощення схеми реєстрації місця проживання в електронному форматі. Послугу повинні були запустити з 1 квітня.

З 17 травня в Мінцифри обіцяли запустити зміну реєстрацію місця проживання онлайн.

Олександр Мясищев

18 серпня 2021




RATVODДата: Вівторок, 24.08.2021, 11:04 | Повідомлення # 693
Адміністратор

Країна:
повідомлень: 26055
Статус: Оффлайн
Зеленський запровадив нове свято

– День Української державності




Зеленський підписав відповідний указ на Майдані
під час урочистостей до Дня Незалежності України.


Президент України Володимир Зеленський 24 серпня під час виступу на урочистостях до Дня Незалежності України запровадив нове свято — День Української державності, який відзначатимуть 28 липня.

«Зародження нашої державності ми будемо відзначати в день розквіту нашої державності, в день хрещення Київської Русі-України, — сказав Зеленський, — Ми починаємо відзначати День Української державності. Її точкою відліку ми вважаємо рік заснування Києва — столиці Київської Русі-України, яку недаремно називають місцем, де все починається».

Після промови Зеленський підписав відповідний указ.

День хрещення Київської Русі-України відзначається 28 липня, у День пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира.

Нагадаємо, 24 серпня 2021 року на Майдан Незалежності о 10:00 розпочалися урочистості до 30-річчя Незалежності України. Де дивитися трансляції заходу читайте тут, а що покажуть українські канали 24 серпня читайте в матеріалі «Детектора медіа».

24 серпня 2021.



RATVODДата: Субота, 28.08.2021, 13:58 | Повідомлення # 694
Адміністратор

Країна:
повідомлень: 26055
Статус: Оффлайн
Сокира з тризубом і "чорні археологи":

як і хто рятував знахідку десятиліття в Україні



ФотоНаціональний музей історії України

"У чорному-чорному лісі чорні-чорні "археологи"
викопали чорну-чорну сокиру ... з тризубом...".


Так розпочинається допис історика Андрія Гречила, який він опублікував у Facebook 15 листопада 2019 року. Андрій виклав посилання на сторінку інтернет-аукціону Violity, на якій продавали древньоруську сокиру. На фото можна було побачити ще не повністю відчищене від землі металеве знаряддя.

А на ньому – виразно інкрустований орнамент і тризуб.


Фото: з посту Гречила у FB


Археологи та історики, які бачили фото, визначили цей предмет як унікальний.

А людина, яка продавала артефакт, зазначала, що зброя, імовірно, відноситься до періоду Київської Русі, а інкрустація виконана сріблом.

За лотом, про який написав Гречило, на сайті стежили понад 600 осіб. Ціна сокири швидко росла і за чотири години до завершення торгів найвища ставка становила 222 222 гривні. Врешті остаточна ціна, яку запропонував переможець, склала 222 272.

Імовірно, більшість людей, які тоді стежили за перебігом торгів, полишали сайт з думкою, що сокиру спіткала найпоширеніша доля української старовини – опинилася у приватній колекції за кордоном. Отже, що черговий цінний для української науки та історії артефакт втрачений назавжди.

Допис Андрія Гречила тоді зібрав кількадесят перепостів, в одному з яких чи не найвлучніше сформулювали загальний настрій істориків: "Як ми втрачаємо. …Скоро земля (поля) стануть приватними і всі ще невіднайдені і недосліджені території культурної і історичної спадщини будуть втрачені".

Навряд чи хтось із тих, хто тоді стежив за сокирою на Violity, здогадувалися, яка майже детективна історія розпочалася одразу після закриття торгів. І яку роль у ній відіграли львівський графічний дизайнер та бізнесмен.


Фото: Історична правда


Спроба №1. Відчайдушна


Середовище людей на Violity, які цікавляться цінними знахідками, доволі широке: історики, археологи, колекціонери, нелегальні копачі чи просто поціновувачі старовини . Одним із тих, хто восени 2019 року спостерігав за лотом із сокирою, був графічний дизайнер зі Львова Лук’ян Турецький.

На якомусь етапі, аби обговорити лот, Лук’ян зателефонував до товариша Тараса Хмеловського. Той, попри бізнес, мав за плечима освіту археолога. Тарас співпрацював з Інститутом археології, співфінансував кілька експедицій і точно зацікавився б артефактом.


Тарас Хмеловський. Фото: Історична правда


І справді, Хмеловський вже також слідкував за лотом. І запропонував несподіване – взяти участь в торгах. І якщо вдасться купити сокиру, передати її до музею. Шанси, звісно, невеликі, але чому би не спробувати?

Найкраще і найшвидше доєднатися то торгів було зі сторінки Лук’яна, оскільки він вже мав зареєстрований на сайті активний акаунт.

На етапі, коли Турецький з Хмеловським доєдналися до торгів, за сокиру пропонували 40 000 грн.

"Це доволі філософська ситуація – сокира вартувала будь-яких грошей, треба було просто їх мати. А Тарас – саме той приклад, коли у бізнесмена, крім фінансових інтересів, є ще й нематеріальні", – каже Лук’ян Турецький.

Що більше ставало учасників боротьби за сокиру, то бурхливіше розгорталося обговорення у чаті під лотом.

Через ажіотаж деякі члени торгів почали тиснути на продавця, щоб той звузив конкурентне коло – аби уникнути ризику, що хтось захоче зірвати аукціон. Той послухав і обмежив кількість учасників, які мають невисокий рейтинг. Сторінка Лук’яна виявилася серед тих, які вибули з боротьби.

Спроба №2. Гостросюжетна


Чоловікам залишилося лише спостерігати, як закінчуються торги. Але вже наступного дня на них чекав сюрприз – особа, яка зробила найвищу ставку, відмовилася викуповувати лот. На думку Лук’яна, причиною могли стати схеми між конкурентами. Наприклад, ціну спеціально підвищували, аби предмет купили дорожче, ніж сподівалися.

Після отримання звістки про те, що угода не відбулася, Лук’ян з Тарасом почали шукати спосіб зв’язатися з продавцем.

"Коло учасників торгів на Violity широке, але дуже закрите. Однак вийти на продавця вдалося. Він поводився насторожено, та після того, як ми запропонували певну суму, погодився".

"Продавець сказав: добре, що ви зі Львова, бо тепер ця річ залишиться в Україні. І що на нього виходили росіяни, але їм продати сокиру він відмовився", – пригадує Тарас Хмеловський.

Продавець сокири виявився з Чернігова. Та зустрітися для передачі артефакту домовилися в іншому місті. На зустріч вирушили вночі. Про те, як вона відбувалася, і Лук’ян, і Тарас говорять лаконічно: "Зустрілися, подивилися сокиру, заплатили". Ціна – 10 000 доларів.


Фото: Історична правда


В археології, попри сам предмет, важливий і його контекст, тому однією з умов купівлі сокири з боку Тараса було, аби продавець показав місце, де її знайшов. Одразу після купівлі Лук’ян повернувся до Львова, а Тарас із продавцем поїхали дивитися місце, де артефакт викопали.

"Якщо розповідати це як застольну історію, виглядає особливо цікаво, бо ризик втратити цей предмет був високий. Продавець був наляканим. Ймовірність, що сокира могла опинитися в Росії, майже стовідсоткова. Трафік українських скарбів в Росію відбувається постійно. Росіяни, по-перше, мають величезні гроші, а по-друге, активно цікавляться такими знахідками. Багато хто колекціонує предмети середньовічної історії. Потім всім цим артефактам зазвичай домальовують свою історію. Якби сокира опинилася там, росіяни, звісно, говорили би, що вона знайдена не на Чернігівщині, а, наприклад, в якомусь Новгороді", – додає Лук’ян.

Максим Левада, археолог і пам’яткоохоронець, у коментарі Історичній правді, підтвердив слова про активне зацікавлення росіян: "Мені вдалося дещо перевірити. Дійсно, дехто планував перепродаж цієї сокири до Росії. Думаю, саме зусилля Тараса Хмеловського налякали цю людину, бо контрабандні трансакції з культурними цінностями потребують абсолютної "тиші", а поява потенційного "конкурента" створює загрозу з імовірними небажаними наслідками у вигляді слідства, суду тощо. Тобто навіть якби Хмеловському не вдалося вийти на продавця, його розшуки вже налякали та на якийсь час зупинили контрабандистів".


Фото: Національний музей історії України


Рік реставрації


Сокира збереглася до наших днів неповністю. Верхня частина її обуху відсутня. Про це свідчить те, що там обривається плетиво інкрустації. Про те, що злам дуже старий, свідчить і шар корозії на ньому. Це підтверджує, що сокиру, найімовірніше, зламали під час використання.

Тримати в руках предмет, яким, імовірно, трощили обладунки ворога тисячу років тому – перехоплювало дух. Однак зброю потрібно було терміново реставрувати.

Як річ, що пролежала стільки часу в землі, сокира була в не найкращому стані. На повітрі, реагуючи на зміни температури і вологості, процеси корозії металу пришвидшуються. Тому вже наступного дня після купівлі давньоруської сокири Тарас Хмеловський зателефонував в Інститут археології і попросив порадити хорошого реставратора. Порадили Віктора Голуба, фахівця науково-дослідного відділу реставрації творів з металу Національного науково-дослідного реставраційного центру України.

Віктор говорить, що, дізнавшись, що предмет передадуть в музей, не міг відмовитися від можливості попрацювати з настільки цінним артефактом: "На сокирі зробили канавки у формі узору і вбили туди стрічечку срібла. Візерунок складний, це могло бути спецзамовлення для людини високого статусу. За технікою виконання та типом інкрустації сокиру можна віднести до десятого століття. Це неймовірна знахідка!".

Реставрація тривала понад рік. Утруднювали роботу карантинні обмеження і те, що працювати доводилося вдома у позаробочий час. Для цього реставратор навіть придбав власний мікроскоп. Насамперед потрібно було розкрити інкрустацію сріблом, бо узор і техніка виконання є цінними для істориків. А також стабілізувати стан предмета.

У той час як Віктор Голуб проводив реставрацію, Тарас Хмеловський домовлявся про передачу сокири Національному музею історії України.

"Я народився в сім’ї сільської інтелігенції, де батько був вчитель історії, а мама бібліотекарка. Археологія також долучилася до сформування мене як людини цінностей. Тому внутрішнього конфлікту: віддати в музей чи залишити собі – в мене не було", – каже Тарас Хмеловський.

Відтак 21 серпня у Національному музеї історії України відбулася передача давньоруської сокири до музейної колекції. Віддав Хмеловський артефакт музейникам на підставі договору, одним із пунктів якого є вимога, що музей зобов’язаний ініціювати дослідження того місця, де знайшли сокиру.


Передача сокири Національному музею історії України. Фото: Історична правда


Чи справжня?


Тризуб, зображений на сокирі, за формою і пропорціями ніби змальований з українського прапора. Природно, це може викликати різні припущення про підробку. Про сумніви щодо справжності сокири писали у чаті під аукціонними торгами, і звісно, продовжують писати у соцмережах. Однак фахівці підтверджують автентичність.

"Я вже десять років працюю зі схожими предметами, зокрема інкрустованими мечами, які датують 10 століттям. Тому ще коли побачив сокиру на фото, її справжність не викликала сумнівів. Про автентичність свідчить техніка виконання та рідкісне оздоблення. Але основним критерієм у таких випадках є мінералізація металу. І ступінь руйнації залізної основи сокири", – пояснює Віктор Голуб.

Не сумнівається у справжності сокири і директор Національного музею історії України Федір Андрощук, який є фахівцем із середньовічної зброї: "Багато пам’яток були декоровані сріблом, ця традиція пішла зі Скандинавії. Поступово вона набула поширення у тодішній середньовічній Європі. Її перейняли пруси, західні та східні слов’яни. Дві чи три такі сокири знайшли у Швеції, є також у Данії. Це доволі статусні речі. І це свідчить про те, що між елітами відбувався обмін контактами. Особлива деталь у цій сокирі – скандинавський орнамент, який використовувався на локально виготовленій речі. Варто відкинути усі домисли, що ця річ є підробкою. Ось тут, де відбито, бачимо давнє пошкодження. Отже, немає сумніву, що перед нами – автентична річ".

"Пояснення того, чому почали говорити про підробку, просте – з обігу вилучили унікальну річ. Це знахідка десятиліття! Ділки могли її перепродувати за шалені кошти, йдеться про сотні тисяч доларів", – додає Максим Левада.

***

Ця історія – не лише про сокиру, але й про стан української археології і законодавчого поля навколо неї. Офіційні рамки дають "чорним копачам" значну фору.

"Нелегальні копачі використовують офіційну інформацію про розвідані пам’ятки археології з сайту Мінкульту. Через це ми втрачаємо багато пам’яток".

"Потрібні законодавчі зміни, щоб незаконні розкопки переслідували і карали, а законні – впорядкували і фінансували. Можливо, варто створювати приватні археологічні компанії і надавати їм ліцензії", – роздумує Тарас Хмеловський.

Серед обговорень є і про етичність шляху одержання сокири. З одного боку, є ті, хто вважають, що купівля таких предметів у "чорних археологів" може їх ще більше стимулювати нелегально ритися в землі. З іншого говорять, що випадок Хмеловського демонструє, як за недосконалого законодавства можна уникати бодай частини втрат українських скарбів. З другою думкою погоджується Андрій Гречило, історик, який одним із перших помітив лот з древньоруською сокирою.

"Якщо не викуплять для музеїв, знахідки підуть або в приватні руки, або відразу за межі України. Тому викуп – хоч якийсь варіант врятувати пам’ятку. Інша справа, що все це мало би бути врегульоване законом, тоді б і локалізація знахідки могла бути менш-більш реальною", – пояснює Андрій Гречило.

Лук’ян Турецький додає, що проблема ще й у тому, що людей, готових купувати українську старовину, аби вона не опинялася за кордоном, в країні одиниці. В Україні майже немає колекціонерів, готових купувати артефакти по кілька тисяч чи кілька десятків тисяч доларів. Якщо би були, це спричинило би формування відкритого ринку антикваріату й історичних скарбів.

"Натомість люди, які мають гроші, більше цікавляться радянським минулим, ніж українським. Пошукайте на Violity, наприклад, марки УНР і будете здивовані – їм сто років, а вони коштують по 20 грн. У той же час радянські ордени періоду Другої світової війни значно дорожчі і розходяться як гарячі пиріжки, – каже Турецький. – Людей з грошима, яким цікава українська культура, історія і мистецтво, дуже мало. Це є маркером нашого суспільства. Якщо нам нецікава наша культура, то і не буде цікава нікому у світі. А деякі агресивні народи присвоять собі все, що можливо".

А поки змін немає, у чорному-чорному лісі чорні-чорні "археологи" і далі продовжують викопувати чорні-чорні цінності.

Володимир Молодій, для LIGA.Life

26 серпня 2021


DMishaДата: Неділя, 29.08.2021, 13:55 | Повідомлення # 695
Модератор

Країна:
повідомлень: 2386
Статус: Оффлайн
Усе моє, все зветься Україна



Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,–
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,

Усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.


Ліна Костенко


Доброта-вище всіх якостей.
DMishaДата: Неділя, 29.08.2021, 15:06 | Повідомлення # 696
Модератор

Країна:
повідомлень: 2386
Статус: Оффлайн
Сьогодні – День пам’яті захисників України



Доброта-вище всіх якостей.
DMishaДата: П`ятниця, 03.09.2021, 08:27 | Повідомлення # 697
Модератор

Країна:
повідомлень: 2386
Статус: Оффлайн
Козацькому роду нема переводу,
Лине його слава з далечі віків...

Козацькому роду нема переводу,
Козаки в колисках виростають знов.



Доброта-вище всіх якостей.

Повідомлення відредагував DMisha - П`ятниця, 03.09.2021, 08:29
DMishaДата: Неділя, 05.09.2021, 13:38 | Повідомлення # 698
Модератор

Країна:
повідомлень: 2386
Статус: Оффлайн
У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року

у концтаборі на Уралі помер Василь Стус.




Так тонко-тонко сни мене вели
повз кучугури й урвища — додому,
туди, назустріч горю молодому,
де в кілька вод мої жалі текли
устами матері, дружини й сина.
Знялась моя жалоба до небес,
бо замість дому був дубовий хрест
так грубо струганий. І в ту хвилину
я був збагнув: ховається життя
за смерті паравани ажурові,
що, люблячи, ми з люблячого крові
річками точимо. Аби знаття,
я б свого серця не віддав нікому
і не стирав би марне постоли.
Так тонко-тонко сни мене вели
повз кучугури й урвища — додому


Доброта-вище всіх якостей.
DMishaДата: Середа, 08.09.2021, 21:52 | Повідомлення # 699
Модератор

Країна:
повідомлень: 2386
Статус: Оффлайн
[/

Доброта-вище всіх якостей.
DMishaДата: Четвер, 09.09.2021, 16:55 | Повідомлення # 700
Модератор

Країна:
повідомлень: 2386
Статус: Оффлайн
9 вересня 1769 року народився Іван Петрович Котляревський

— український письменник, поет, драматург, громадський діяч.

Він увійшов в історію української культури як зачинатель нової української літератури.




Доброта-вище всіх якостей.
AerosmitДата: Неділя, 12.09.2021, 18:49 | Повідомлення # 701
новачок

Країна:
повідомлень: 1
Статус: Оффлайн
МИ - НЕ БИДЛО, МИ - НЕ КОЗЛИ. МИ - УКРАЇНИ ДОНЬКИ ТА СИНИ !



Гурт "Гринджоли" - Разом Нас Багато


ey11000
RATVODДата: Понеділок, 13.09.2021, 19:07 | Повідомлення # 702
Адміністратор

Країна:
повідомлень: 26055
Статус: Оффлайн
Latynka vs кирилиця: що думають соцмережі

про ідею переходу
України на латиницю



Фото: Дивись.info

Деякі медійники вважають, що повернення до теми переходу на латинку
— це відвернення уваги від більш вважливих тем.


Секретар Ради національної безпеки і оборони України Олексій Данілов повернув в українське суспільство тему про перехід на латиницю.

«Нам треба позбавитися кирилиці і перейти на латиницю. Те, що стосується мови, ви знаєте мою позицію. Я за дві мови в нашій країні. Англійська мова має бути обов’язкова. Тому що, якщо ми кажемо про цивілізований світ, то англійська мова – це мова цивілізованого спілкування. І ми маємо розуміти, що англійську мову мають знати всі. Хто вже літні, складно, то це одна справа, а, починаючи з дитячого садочка, у школах це має бути», — сказав він у нещодавньому інтерв’ю «Радіо Свобода».

Це далеко не нова і не оригінальна ідея — перші пропозиції перевести українську на латиницю з'явилися в XVII столітті, а 1834-го мовознавець Йосип Лозинський запропонував «абецадло» — латинські літери української мови на базі польського алфавіту. Схожу «правописну дискусію» щодо кирилиці та латинки задокументували і в 1927 році.

З тих пір ця тема з’являється в інформпросторі час від часу, активно обговорюється та знову забувається. Наприклад, у 2018 році міністр закордонних прав України Павло Клімкін вже ініціював обговорення щодо доцільності запровадження в Україні латиниці поряд із кирилицею. Єдності щодо цього питання в суспільстві немає, і дискусія триває. MediaSapiens зібрав реакції медійників на останню пропозицію — взагалі відмовитися від кирилиці.

«Ідея не позбавлена сенсу»

Головний редактор LB.ua Олег Базар:



Блогер Андрій Кислов:



«Замість потрібної єдності отримаємо ще одну лінію розколу»

Колишній міністр закордонних справ Павло Клімкін:



Український науковець-історик, публіцист, колишній очільник Інституту національної пам’яті,
народний депутат від «Європейської солідарності»
Володимир В’ятрович:



Активіст, дизайнер Богдан Гдаль:



Правозахисник, координатор руху «Спільна Справа» Олександр Данилюк:



Речник Православної церкви України Євстратій Зоря:



Деякі медійники вважають, що повернення до теми переходу на латинку
— це відвернення уваги від більш вважливих тем, та пропонують більш радикальні кроки.

Журналіст, медіаексперт Юрій Луканов:



Журналіст телеканалу ICTV Сергій Костеж:



Народний депутат від «Опозиційної платформи — За життя», медіавласник Вадим Рабінович:



Головний редактор видання «Бабель» Євген Спірін:




Автор: Іра Рябоштан

13 вересня 2021



DMishaДата: Четвер, 16.09.2021, 10:52 | Повідомлення # 703
Модератор

Країна:
повідомлень: 2386
Статус: Оффлайн
Сьогодні - день пам'яті Георгія Гонгадзе (1969-2000)



Українського журналіста, засновника та першого головного редактора
інтернет-видання «Українська правда».


Про це повідомляє Укрінформ.

Народився Георгій Гонгадзе в Тбілісі. В Україні Георгій став бувати з кінця 1980-х як представник інформслужби Народного фронту Грузії. Журналіст працював у львівській організації Народного Руху, а після розвалу СРСР співпрацював з низкою українських ЗМІ.

У квітні 2000 року Гонгадзе заснував інтернет-видання «Українська правда». А вже за пів року, 16 вересня, журналіст зник.

2 листопада в Таращанському лісі, за 70 км від Києва, було знайдено тіло, в якому друзі та родичі впізнали тіло журналіста. Більшість проведених згодом експертиз підтвердило, що знайдений труп - це тіло Гонгадзе.

Однак, лише у лютому 2001 року Генеральна прокуратура визнала факт смерті журналіста і порушила справу за статтею «Навмисне вбивство», а у вересні 2002 року визнала, що знайдене в Таращанському лісі тіло належить Гонгадзе.

Майже через вісім років після зникнення журналіста, 15 березня 2008 року, Апеляційний суд Києва визнав винними у вбивстві Гонгадзе трьох колишніх співробітників Департаменту зовнішнього спостереження МВС - Валерія Костенка, Олександра Поповича і Миколу Протасова і призначив їм покарання у вигляді позбавлення волі терміном від 12 до 13 років. Колишнього начальника Департаменту зовнішнього спостереження МВС України Олексія Пукача 29 січня 2013 року було засуджено до довічного позбавлення волі.

16 вересня 2021

RATVODДата: Неділя, 19.09.2021, 16:49 | Повідомлення # 704
Адміністратор

Країна:
повідомлень: 26055
Статус: Оффлайн
Ваш колега європейського масштабу



Піонеру нової національної преси Михайлу Драгоманову180 років.


Верховна Рада ухвалила закон про відзначення численних ювілеїв у 2021 році, зокрема 180-ліття Михайла Драгоманова. Проте я не знайшов програм заходів, присвячених цій події, — крім книжкової виставки на його батьківщині, в Гадячі Полтавської області. А 150-річчя відзначалося за участю голови парламенту Леоніда Кравчука. Що ж, лаконічно вшануємо пам’ять нашого колеги європейського масштабу, який народився 18 вересня 1841 року й помер 2 липня 1895 року.

Михайло Драгоманов закінчив історико-філологічний факультет Київського університету святого Володимира, захистив дві дисертації з історії Давнього Риму, став доцентом і професором. Але не був суто кабінетно-бібліотечним ученим — його зі студентських літ вабила преса. Із 60-х років часто друкувався в київських і петербурзьких газетах та журналах. Лейтмотивом драгоманівської публіцистики була історична доля України в минулому, сучасному і майбутньому Європи.

У 1874 році Драгоманов став редактором першої приватної газети Російської імперії «Киевский телеграф». До співробітництва залучив [b]етнографа Павла Чубинського[/b], історика Миколу Костомарова, економіста Миколу Зібера, музиканта Миколу Лисенка та чимало інших видатних діячів української культури.

Це було нове слово в історії національної періодики. Газета виходила тричі на тиждень. Поступово наклад сягнув 5000 примірників. Популярність «Киевского телеграфа» зумовлювалася тим, що в умовах дії Валуєвського циркуляра вона російською мовою виражала українські інтереси. Полемізувала із шовіністичним «Киевлянином», епіграфом якого було гасло «Этот край русский, русский, русский!» Ось іще коли імперська пропаганда формувала і формулювала «русский мір» в Україні…

Наприкінці 1875 року таємний радник Михайло Юзефович (той самий, що доносив іще на Кирило-Методіївське братство, в тім числі на Тараса Шевченка!) написав депешу царату про «украинофильское направление» газети. Петербурзькі урядовці були шоковані тим фактом, що цензор Микола Сніжко-Блоцький, виявляється, був… сліпим. Власниця «Киевского телеграфа» позбулася крамольної редакції, а Драгоманов змушений був емігрувати — спочатку до Відня, а згодом до Женеви. Невдовзі російськомовна газета була закрита згідно з українофобським Емським указом Олександра Другого.

У 1876 році Драгоманов заснував у столиці Швейцарської конфедерації Вільну українську друкарню і часопис «Громада». Від видав багато книжок та брошур і не лиш українською, а й білоруською мовами. Публікувався у французькій, німецькій, італійській пресі, розповідаючи Заходу про жахливе колоніальне становище «інородців» у Російській імперії, передусім — українства, яке споконвіку належало до цивілізованої Європи. Звісно, Драгоманов не цурався й ліберально-демократичної періодики Петербурга та Москви.

Водночас Михайло Драгоманов публічно критикував Івана Франка за редагування москвофільського студентського часопису «Друг». І зрештою став учителем великого українського і всеєвропейського поета, прозаїка, вченого, журналіста.

На початку 80-х років женевський іммігрант очолив газету «Вольное слово», вирішивши зосередити свою увагу на російськомовній авдиторії, опозиційній до самодержавства. Зокрема, в циклі статей «Історична Польща і великоруська демократія» Драгоманов жорстко виступив проти ідеї лідерів польського визвольного руху щодо відновлення Речі Посполитої «од можа до можа» — від Балтики до Чорномор’я. А російським демократам наполегливо радив позбутися шовіністичних атавізмів і спільно з українцями, білорусами та іншими гнобленими етносами реалізувати його конституційний проєкт «Вільна спілка — Вольный союз». На жаль, навіть видатний мислитель був наївним у ставленні до «великоросів»: таких російських симпатиків України, як редактор лондонського «Колокола» Олександр Герцен, було й досі є дуже-дуже мало…

Після відновлення Болгарської держави Драгоманов одержав запрошення очолити новостворюваний Софійський університет. Відмовився, бо вважав, що ректором повинен бути болгарин, а не українець. Натомість він почав завідувати катедрою всесвітньої історії й набув у Європі визнання ще й як сходознавець. До речі, категорично виступав у лекціях, наукових і публіцистичних працях проти європоцентризму — недооцінки культур Азії. Під його наставництвом рідна племінниця Леся Українка написала книжку «Стародавня історія східних народів». Досі педагоги і студенти користуються знаннями Драгоманова: його багатотисячна колекція книжково-журнально-газетних раритетів стала основою університетської бібліотеки. А отже одним із наріжних каменів євровишу. Шкода, що в часи «вічної дружби» з Москвою Софія подарувала частину архівної спадщини Ленінській бібліотеці…

Помер Михайло Драгоманов у 1894 році. Вдячний болгарський народ поховав його як національного героя. На могилі видатного історика, філософа, журналіста, видавця, громадсько-політичного діяча в 1933 році встановлено пам’ятник роботи всесвітньо відомого скульптора Михайла Паращука.

Останнє. Можливо, варто порушити питання на міждержавному рівні щодо перепоховання Михайла Драгоманова поруч із могилою Лесі Українки на Байковому кладовищі?

Віталій Довгич - журналіст, викладач катедри міжнародних відносин і журналістики університету КРОК

для «Детектора медіа»

18 вересня 2021.



RATVODДата: Субота, 02.10.2021, 20:40 | Повідомлення # 705
Адміністратор

Країна:
повідомлень: 26055
Статус: Оффлайн
Магеллани локального рівня



Як творці ютуб-каналу «Хащі» досліджують непопсові місця
та показують глядачам Україну «без косметики»
.


Команда друзів — Володимир та Олександр Кохани, Максим Воскресенко, Василь Бурбас, Михайло Осацький, Михайло Бабчук, Андрій Балан і Тарас Морозовський — понад десять років блукають українськими хащами в пошуках незвіданих локацій — покинутих сіл, небачених озер тощо. Любов до історії й бажання відкривати світу маловідомі місця України спонукали їх заснувати ютуб-канал «Хащі». Хлопці вирушають у віддалені куточки Черкащини, до забутого замку на Тернопільщині, Холодного Яру й інших локацій, щоби показати глядачам свою Україну такою, як вона є, без косметики, навіть якщо ці пейзажі не всім подобаються. MediaSapiens поспілкувався з одним із засновників проєкту Володимиром Коханом про те, чому вони вирішили «документувати українську провінцію»; про «дехащанізацію» та соціальну цінність проєкту й куди команда мандруватиме далі.

— Володимире, ваш канал нерідко називають тревел-блогом, однак ваші відео мало схожі на контент, який створюють тревел-блогери. Ви не їздите в туристичні міста, не розповідаєте про їхні принади. Про що ваш канал? Як ви самі ідентифікуєте свій проєкт?

Канал «Хащі» точно не тревел-блог. Ми, беззаперечно, відрізняємося від класичних тревел-блогів. Ми воліємо називати себе документалістами сучасної епохи. Нашою ціллю не є мандри заради мандрів, ми прагнемо задокументувати те, що відбувається в українській провінції. Те, що відбувається у великих містах, багато хто документує, забуваючи натомість про села й маленькі містечка, назви яких можуть звучати лише в надзвичайних новинах на кшталт «кум зарізав куму». Попри те, що ситуація в селах сумна, ми намагаємося зафіксувати дух епохи. Для мене ці відео цінні, бо я можу подивитися їх за кілька років і побачити, що за цей час змінилося, які будівлі зникли. Ми спеціально намагаємося не знімати молодих людей і нові хати, а знімаємо те, що може зникнути за 5–10 років.

— А що спонукало вас стати «документалістами сучасності»?

— Любов до мандрів. В експедиції ми почали ходити понад десять років тому, проте не одразу фільмували їх, а просто мандрували хащами, бо нам це подобалося. Нас ніколи не приваблювали тривіальні мандрівки — з наметами, шашличками, риболовлею. Я досі не був на Говерлі, куди сходять багато туристів, мені туди не хочеться. Мене завжди тягнуло в якісь незвідані місця. Хотілося бути Магелланом локального рівня, відкрити якийсь невідомий млин у сусідньому селі, знайти печеру, про яку мало хто знає. Чимало людей зазвичай не бачать у себе під носом чогось цікавого або красивого, а ми намагаємося довести, що в кожній дірі, в найменшому селі є щось цікаве, головне — з правильного ракурсу на нього дивитися, захотіти побачити або показати.

— Гасло вашого каналу — «Україна без косметики». Такою ви її й показуєте — без будь-яких прикрас. Але чи не здається вам, що ефект від вашої роботи зворотний до того, чого хочуть досягти тревел-блогери, які показують, що Україна — класна, й заманюють сюди туристів?

— Ми також розповідаємо про Україну, просто робимо це в іншому форматі. Я інколи це порівнюю з музикою. Тревел-блогери показують свої мандрівки у красивій, ванільній обгортці. Це як попмузика, яка всім приємна. Або як бездоганні фото в інстаграмі, на яких усі люди не мають зморшок та прищів. А нам набридла ця показуха, коли люди видають бажане за дійсне, а дійсне взагалі не показують. Ми всі з цим стикаємося. Наприклад, в інтернеті можна знайти багато фото Кам’янця-Подільського, де видно красиву фортецю і краєвиди. Ти дивишся на них і думаєш, що це прекрасне місто, нічим не гірше за Лондон чи Париж. Але приїжджаючи туди, людина бачить зруйнований асфальт, базар, старі жовті маршрутки, сміття. Та чомусь ми називаємо Кам’янець туристичною перлиною. Таких ахіллесових п’ят дуже багато, Україна ними вкрита. Ми хочемо, щоби їх ставало менше. Одного разу чоловік у мандрах сказав нам, що завдяки нашим відео [b]Україна має «дехащанізуватися»[/b], тому що люди дивляться ролик і починають задумуватися над тим, що вони роблять не так, що можна змінити. Це й було нашою ціллю. Зокрема, ми постійно говоримо про гори сміття, які бачимо в експедиціях. Запитуємо глядачів, чому люди смітять, чому не прибирають за собою. Якщо хтось після цих відео перестане викидати пляшки в лісі — це вже буде успіхом і ми знатимемо, що не марно прожили своє життя.

Ми радіємо, коли люди пишуть нам, що знайшли місця з наших експедицій і вражені красою. Тобто люди подивилися фільми й захотіли поїхати нашими маршрутами, тому я не думаю, що ми досягаємо зворотного ефекту, ніж тревел-блогери, які намагаються привабити туристів в українські міста. Наші відео — як антиреклама, яка спрацьовує іноді краще, ніж рекламні ролики в гарній обгортці. Хоча були люди, які звинувачували нас, що ми працюємо на ФСБ Росії, тому що показуємо слабкі сторони України.



— Як створюються ваші відео? Чи довго працюєте над сценаріями, як готуєтеся до подорожей? Можливо, контактуєте з місцевими, домовляєтеся про зустрічі?

— Всі наші мандри — це експромт та імпровізація. Ми не пишемо сценаріїв, не домовляємося наперед із місцевими, покладаємося на випадок — що буде, те буде. Лише в Чорнобильську зону ми їхали за запрошенням туроператора, який збирав українських блогерів. А під час мандрівки Рівненщиною я шукав людей, які б допомогли нам переправитися через річку, й випадково натрапив на працівників заповідника. Виявилося, що вони дивляться наші відео, тому погодилися возити нас кілька днів на човні. Але зазвичай ми їздимо самі й склад експедиції на 100% складається з нашої компанії. Ми всі друзі, разом росли, слухали одну музику, мали спільні захоплення. Нових людей ми до себе не запрошуємо. У майбутньому плануємо залучати до мандрівок наших патронів — людей, які щомісяця фінансово підтримують наш проєкт, у разі якщо вони захочуть піти з нами в подорож. У такий спосіб ми хочемо їм віддячити. Люди, які хочуть вирушити з нами в експедицію, пишуть нам чи не щодня. Я ввічливо намагаюся їм відмовити, тому що розумію, що ми не можемо взяти всіх, бо доведеться водити екскурсії щодня і ми втратимо мікроклімат, атмосферу компанії. Можливо, і не втратимо, може, це буде класна людина, але я не можу дізнатися через інтернет, хто мені пише. Мені потрібно поспілкуватися з людиною до того, як вона піде з нами в експедицію. Я маю знати, чим людина дихає, чим цікавиться, чи здатна вона пройти 50–60 кілометрів із рюкзаком, чи має вона спорядження, чи зможе в разі потреби перепливти через річку. Умови в наших експедиціях нестандартні й не комфортабельні. Ми не їздимо на машинах, не ночуємо в готелях чи хостелах. Ми можемо їздити автостопом, електричками, ледь не в тамбурах потягів.

— Як обираєте місця для експедицій і плануєте маршрут?

Більшість місць, які ми відвідали, — це те, куди ми хотіли з’їздити багато років, що хотіли побачити. Ми багато куди їздили ще до того, як почали вести блог, тому я розумію, що є дуже класні місця, які ми не відзняли, й доведеться їхати туди ще раз, щоби показати їх глядачам. Зараз чимало локацій нам радять відвідати підписники каналу. Наприклад, локацію для останнього відео, яке ми опублікували, нам підказали глядачі.



— Я записую всі місця, які радять люди, гуглю щось про них, якщо вони мене цікавлять, складаю маршрути. У моєму блокноті десь 50 запланованих місць, можна їздити ще кілька років. Це як список фільмів, який ти складаєш, щоби подивитися протягом життя. Але з фільмами простіше — сів увечері, подивився, а експедицію треба запланувати, виділити щонайменше два дні, що через роботу не завжди можливо. Ми маємо різні професії та роботи, й тому не завжди можемо однаково багато часу приділяти нашому каналу. Щоби вивести його на новий рівень, я звільнився з роботи й намагаюся займатися лише «Хащами».

Коли ми вже обрали місце для експедиції, я планую, скільки кілометрів ми пройдемо за два дні, прокладаю маршрут, читаю інформацію про ті села, повз які ми проходитимемо. Для мене найважливіше, щоби всі ці місця були непопсовими і з несподіванками — покинутими будинками, хатами, пам’ятниками. Люблю, коли в подорожах ми зустрічаємо перехожих — бабцю, яка може заспівати нам старовинну пісню, чи дідуся, який порпається на городі. Ці зустрічі стають найліричнішими моментами наших фільмів.

— На вашому каналі зараз — понад 70 тисяч підписників, чимало як для україномовного каналу. Чи просували ви свій проєкт? Як вдалося досягнути таких показників?

— Над фільмами ми працюємо самі — знімаємо, монтуємо. Ми аматори, не маємо режисерської чи операторської освіти, тому зараз хотіли б запросити до себе ще одну людину, яка горіла б нашою ідеєю, цікавилася історією і вміла тримати в руках камеру. Так само ми не займалися просуванням нашого каналу. Я не читав книжки «Як стати блогером», не вивчав статті про те, як правильно просувати свій контент у мережі. Чому нам удалося здобути велику аудиторію? Не знаю, доля наша така. Можливо, це через те, що ми робимо все щиро, знімаємо те, що нас болить, — глядач це відчуває. Майже все, що я бачу в українському ютубі, мені не подобається. Я дивлюся й відчуваю, що автори блогів копіюють контент від інших блогерів — зі США чи Росії. Також відчувається, що багато блогерів усе роблять для того, щоби їх дивилися. Мої перші ролики були непрофесійні, але я робив їх не заради переглядів, а заради того, щоби закарбувати вигляд свого райцентру для історії. Я знімав і наговорював на камеру щось для себе, я навіть не думав, що це хтось буде дивитися. Але моє відео без монтажу набрало тисячі переглядів. Люди відчули нашу щирість. Потім ми почали вдосконалюватися, бо розуміли, що нас дивляться.

— Як плануєте розвивати проєкт далі й що вам для цього потрібно в першу чергу?

— Щоби далі розвиватися, нам потрібно, щоб усі члени нашої команди не мали іншої роботи. Тут усе впирається у гроші. Щоби троє людей не працювали, а лише займалися проєктом, потрібно, щоб вони мали зарплату в «Хащах», а це поки що неможливо. Зараз, завдяки підписникам на патреоні, дохід «Хащів» може сягати 20–22 тисячі гривень на місяць. Це вже дуже багато, як на мене. Але цього не вистачить на зарплату трьом людям і на забезпечення експедиції. Мандрівка переважно обходиться у 8-9 тисяч, а якщо їхати далеко — ще дорожче. Також потрібно обслуговувати техніку, купувати флешки, платити за сервер… Що краща техніка, то більші витрати. Тобто для того, щоби зростала якість наших відео, потрібно витрачати гроші. Зараз усе тримається на наших підписниках, які віддячують нам за те, що ми робимо. Класно, що є підтримка, бо до цього ми вкладали в усі експедиції свої гроші. Крім цього, в нас з’явилися партнери. Наприклад, магазин Gorgany, який захотів нам допомагати й подарував намет, спальник, кілька кофт.

Також ми хотіли б учитися, здобути профільну освіту — режисерську, операторську. Я би хотів знімати великі документальні фільми, працювати над ними по пів року, мати змогу глибоко досліджувати місцевість, бо за короткі експедиції ми не встигаємо дослідити все ретельно й часто глядачі пишуть нам, що ми чогось не показали, на щось не звернули увагу. Але ж ми просто не встигаємо охопити всього за кілька днів.

— Чи є мандрівки, які чимось вразили вас найбільше? Можливо, не виправдали або, навпаки, перевершили ваші очікування?

— Мені запам’яталася перша мандрівка Чернігівщиною. Для нас, подолян, усе було в новинку, ми вперше були на Сіверщині. Соснові ліси, дивовижна рівнина, дерев’яна архітектура, білі гриби… Зараз я багато подорожую по півночі і звик до дерев’яних будинків, а тоді вони мене вражали. Ми очікували, що люди там спілкуватимуться суржиком, але виявилося, що більшість із них — російськомовні, що нас трохи засмутило, але потім цей негатив розвіявся завдяки їхній гостинності. А ще погода була бездоганна, сонячна. Дуже гарний маршрут. А від подорожі в Холодний Яр у мене, навпаки, була ледь не депресія. Начитавшись про ті героїчні місця, ми очікували побачити там патріотів, героїв, які пам’ятають, що там точилася національно-визвольна боротьба. Приїхавши туди, ми побачили розруху, сміття й людей, які мріють про повернення Радянського Союзу. Думаю, в Холодний Яр треба обов’язково поїхати ще раз, коли буде краща погода. Навіть від цього багато залежить.



- Куди триматимете шлях далі? Чи запланували нові подорожі?

- Ми б хотіли менше подорожувати Хмельниччиною, до якої нам найпростіше дістатися, й розширити географію — поїхати на Полтавщину, Львівщину, Закарпаття, Запоріжжя, Донбас, Слобожанщину. Але туди ми не встигнемо поїхати за вихідні, тому витримуємо паузу і взимку, сподіваюся, вдасться взяти мінівідпустку й поїхати щось відзняти на схід. Зараз у нас багато відзнятого матеріалу, над яким потрібно працювати. Хоча інколи рішення про поїздку виявляються спонтанними. Буває, я побачу якусь локацію в мережі — і все, дзвоню хлопцям і кажу, що їдемо.

Автор: Ольга Беца

02 жовтня 2021.



Форум TV-SAT » « Куточок для спілкування і відпочинку » » Моя Єдина ! Моя, ти рідна, УКРАЇНА !!! » УКРАЇНА - Єдина Країна - Единая Страна
  • Сторінка 47 з 47
  • «
  • 1
  • 2
  • 45
  • 46
  • 47
Пошук:

Copyright TV-SAT © 2009-2021